Новини
Home / ДНР и ЛНР / Як Польща буде повертати Західну Україну

Як Польща буде повертати Західну Україну

21.04.2017 – 2:30

Ностальгія за втраченими територіями Західної України для сучасної польської еліти — це не тільки політичний романтизм.

Звичайно ж, повернення «кресув сходних» (східних земель) під крило польського орла офіційно оголосили своєю метою лише маргінальні радикали по той бік Бугу. Офіційна Варшава не дозволяє собі подібної риторики.

Однак своїми послідовними діями вона старанно удобрює грунт для втілення цієї мрії в життя. І деградація української державності лише грає на руку стратегам польської експансії на Схід.

Наприкінці XVIII ст. на Правобережній Україні поляки становили більшість політичної і культурної еліти, а також католицького духовенства і державних службовців.

На початку ХХІ століття правлячу верхівку на території України формують місцеві галичани. Тільки «служать» вони таких «цінностей», що у польських сусідів мимоволі виникає спокуса повернути час назад.

А так як це неможливо, то поляки намагаються моделювати таке майбутнє, за якого польська влада знову повернеться на ці землі.

Наскільки реалістичним є такий сценарій? Все залежить від масштабів внутрішніх руйнівних процесів у самій Україні. Але підготовка до можливої повзучої анексії ведеться вже сьогодні.

У сучасному світі Польщі не треба готуватися до силового вторгнення на свої колишні землі. Набагато простіше просто формувати такі умови, коли місцеве населення добровільно погодиться на зовнішнє польське управління. Київська «демократична хунта» де-факто це вже погодилася. Польщі залишається позначити межі свого шматка «українського пирога», який стрибне їй в рот сам, подібно знаменитим вареників гоголівського Пацюка.

Найпростішими інструментами польської експансії в даному випадку є інформаційна політика Польщі щодо України та консолідація свого національної меншини на її території.

Найімовірніше, наступний етап вторгнення — введення подвійного громадянства але наприклад, припустимо, Угорщини.

Але, оскільки в сьогоднішній Україні поляки не мають національного компактного анклаву, Варшава спрямовує зусилля на формування критичної маси «нових польських» українців. На думку і вплив яких можна буде спертися в потрібний момент.

Згідно з переписом 2001 р. в Україні проживало 144,1 тис. поляків. При цьому їх кількість порівняно з 1989 р. зменшилася на 35%. Найбільше (65% від загальної кількості) їх проживало в міських поселеннях в областях традиційної осілості — на Волині, Поділлі, в Галичині, в Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях і в р. Києві.

Після вступу Польщі в ЄС відтік активного польського населення на Захід придбав критичні масштаби. Тільки в період 2004-2007 рр. з Польщі на заробітки в більш багаті країни виїхало 1,1 млн осіб.

Саме тоді Польща перейнялася ідеєю консолідації «нової полонії», чисельність якої оцінювалася в районі 1,5–2 млн осіб. У цій ситуації «Закон про карту поляка» був схвалений польським парламентом у вересні 2007 року практично одноголосно. І стосувалася виключно мешканців колишніх республік Радянського Союзу.

Карта поляка давала можливість безкоштовно отримати візу на довготермінове перебування у Польщі з можливістю багаторазового перетину кордону, право на легальну роботу на території республіки, на заняття підприємницькою діяльністю на тих же умовах, що і для польських громадян.

Власник Картки міг отримати безкоштовну освіту і подавати прохання про надання спеціальної стипендії. Він також міг користуватися у Польщі безплатною медичною допомогою при нещасних випадках, 37-відсотковою знижкою на залізничні квитки безкоштовно відвідувати державні музеї, мати першочергове право на отримання фінансової підтримки, призначеної на допомогу полякам з-за кордону, з державного бюджету або з бюджетів місцевих органів.

Безумовно, згаданий закон стосувався не лише українців. Але, з огляду історії українсько-польських відносин та розвитку «європейського вектору» в українській політиці, для України він набув особливого значення.

Ініціатори «карткового законодавства» розраховували на переїзд в Польщу додатково декількох десятків тисяч представників польської діаспори зі Сходу.

Однак динаміка трудової міграції українців в Польщі в останні роки перевершила найсміливіші очікування польських законодавців десятирічної давності. Здавалося б, проблему дефіциту робочої сили РП успішно вирішує легалізація праці близько 1 млн українців, що вже працюють на польських роботодавців. Без всяких Карт та інших посвідчень приналежність до польської нації. Тим не менш Польща здійснює наступні кроки щодо лібералізації доступу до Карти поляка — заповітної мрії багатьох жителів України.

Як завжди в таких випадках, заповзятливі українці ще кілька років тому налагодили «бізнес» з оформлення польської Карти. Фірми, які пропонували українцям придбати Карту поляка, брали за свої послуги від 500 до 3,5 тисячі євро. На виготовлення документів йшло майже три місяці. І це при тому, що здобувачеві Карти складали фальшиву родовід, в якій дивним чином з’являлися родичі, які народилися на території Польщі до 1920 року або у воєнний період — з 1938 по 1945 роки.

У вересні 2016 року Польща законодавчо стверджує додаткові переваги для власників Карти поляка. Спрощується бюрократична процедура надання таким особам фінансової допомоги. Створюється єдиний реєстр заяв, рішень та постанов у справах про надання грошової допомоги.

Власники Карти поляка, які приїжджають до Польщі з наміром оселитися тут на постійній основі, безкоштовно отримають картку постійного перебування, ще через рік — польське громадянство і в той же час будуть мати можливість отримувати допомогу у період адаптації.

Зокрема, вони зможуть отримати грошову допомогу на покриття витрат на проживання терміном до 9 місяців, допомога в оплаті оренди житла, активного вивчення польської мови та курсів професійної підготовки. Всі ці зміни стартували з початку 2017 року.


Непогано розібралися в небезпеці Карти поляка, завуальованій цілями «зміцнення родинних зв’язків», в Білорусії, де станом на 2016 рік Карту поляка отримали 75 тис. місцевих громадян (в Україні на той момент — 70). Однак апетити західних сусідів значно більше — поляки сподіваються відшукати на білоруських землях до 1 млн своїх «співвітчизників», які потенційно поповнять ряди дешевої робочої сили у Польщі.

Однак Білорусія дбає про добробут своїх громадян і намагається їм створити прийнятні умови життя на рідній землі. Чого не скажеш про сучасну «європейській» Україні, де населення бідніє на очах і шукає будь-яку можливість вирватися з порочного кола бідності і безнадії. Тому на Західній Україні щодня подається до 500 заявок на отримання Карти поляка. До чого може призвести така динаміка? До збільшення числа «нових польських» в Україні до сотень тисяч. Але це тільки кількісна компонента.

По суті, Польща формує потужну подвійну «п’яту колону» по обидві сторони Бугу. На Україні власники Карти поляка — апріорі лояльні до дій «рідних» польських властей громадяни.

Водночас у Польщі, та й інших країнах Європи, росте і множиться стадо «вышиватников», які «люблять» Україну на відстані і підтримують будь-яку антиросійську (в їх очах — проукраїнську) пропагандистську кампанію європейських політиків. Що яскраво продемонстрував державний переворот 2014 року в Києві і продовжується за ним «майданна» істерія закордонних українських псевдопатритов.

Вперто не помічаючи зв’язку своєї «діяльності» з деформацією української реальності, польські громадські організації ще в 2014 році «турбувалися» гуманітарними наслідками військових дій на Донбасі. Піклуючись головним чином про долю етнічних поляків (з регіону конфлікту в Польщі емігрувало близько 200 осіб з польської родоводу), вони звернулися до уряду із закликом посилити допомогу Україні.

Адже після 1989 року всі польські уряди вважали «життєво важливим інтересом» для Польщі «незалежність, стабільність і добробут» України, акцентували у своєму заклику Гельсінський фонд прав людини, Польська гуманітарна акція, Фонд польсько-української співпраці PAUCI, Об’єднання українців у Польщі, Фонд Стефана Баторія та Інститут громадських справ.

Насправді польські активісти побоювалися напливу біженців з України внаслідок «війни з Росією». Саме біженців (за їхніми попередніми оцінками, до 800 тис. осіб), а не трудових мігрантів.

Тому локалізація зони громадянського конфлікту в Україні, навіть шляхом силового знищення ЛНР-ДНР, відповідала справжнім інтересам польських пропагандистів «європейських цінностей». Поки, як кажуть, пронесло. Але висновки по той бік Бугу не роблять і апетити не применшують.

У цьому зв’язку можна згадати і негласний мораторій на кредитування інвестиційних проектів ЄБРР і рядом інших фінансових структур на території Східної України, введений після ескалації ситуації на Донбасі. У західних регіонах України — будь ласка. В Житомирі, Вінниці, Хмельницькому — так само. А ось навіть Київ і область вже були визнані зоною ризику. Бізнес, як мовиться, поза політики. Просто часом він крокує попереду політичних процесів.


Чому саме західні області України були неформально виведені із зони ризику, питання риторичне. Відкриття примітивних заводів по збірці компонентів для німецького автопрому виключно на території Львівської і Тернопільської областей також свідчить про довгострокові польських плани щодо цих територій.

Будівництво «карткового будиночка» для нової української Полонії також потребує старанної інформаційної підтримки. Будь-хто, хто відвідує західні області України, може звернути увагу на засилля польських радіостанцій в FM-діапазоні.

Не кажучи вже про нешкідливий католицькому «Радіо Марія», яке чітко працює в ефірі до самого Рівно і далі. Агресивну рекламну кампанію в прикордонних регіонах проводять польські страхові компанії (наприклад, РКАО S. A.), банки, мобільні оператори. Гротескно спостерігати, коли авторизований салон німецьких автомобілів Volkswagen навіть не утруднюється адаптувати свою рекламу до українським споживачам і розвішує у Волинській області рекламні фото авто з польськими номерами.

Ну і, безумовно, «в тіні» проводиться старанна обробка української молоді, яку вводять «в казковий світ вільної сім’ї європейських народів». Від них не потрібно, як у XVII столітті, давати присягу на вірність Польській Короні. Їм достатньо сказати, що добрі і правильні польські друзі допомагають їм звільнитися від уз «східного деспотизму», через якого нібито життя на Україні ніяк не налагодиться. Цим і займаються багато польські структури, такі як Фонд молодих дипломатів, Фонд Казимира Пуласького, Фонд «Інший простір», Фонд розвитку інформаційного суспільства, Краківський інститут стратегічних досліджень і багато інших.

Офіційна соціологія, звичайно ж, не ставить перед західноукраїнськими респондентами питання, чи готові вони вступити до складу Республіки Польща разом зі своїми територіями. Безумовно, простіше поїхати на заробітки або емігрувати.

Однак автор статті добре запам’ятав діалог з одним простим галичанином під час минулорічного чемпіонату Європи з футболу. Перед заключним матчем з поляками українська збірна втратила всі шанси на вихід з групи. І в цій ситуації галицький обиватель припустив, що полякам краще було б програти. Мовляв, разозлим ще «польських друзів», а нам до них ще на заробітки їхати. Ось така «нерабская» психологія. До речі, польська збірна в матчі здобула перемогу і розвіяла побоювання галицького «патріота».

А поки українські та польські дипломати розробляють чергову дорожню карту примирення між двома народами, в якій хочуть уникнути політизації питань історичного минулого двох народів та зосередити увагу громадськості двох країн на позитивних прикладах в історії українсько-польських взаємин». Ймовірно, в якості «прикладів» маються на увазі часи походів на Русь Стефана Баторія.

Польща же час не втрачає і ретельно удобрює грунт для полонізації Західної України — тієї частини «українського пирога», який за певних умов може бути проковтнутий Варшавою у момент остаточного розвалу української державності.


Войцех Михальски

Источник: rusvesna.su

Leave a Reply

Your email address will not be published.

РусскийУкраїнська