Новини
Home / ДНР и ЛНР / Нацистський авангард України

Нацистський авангард України

18.06.2017 – 6:00

Те, що епідемія «коричневої чуми» щосили розповзається по Україні, давно стало «загальним місцем», очевидним всім здоровим людям.

Але чи можна це вважати чимось несподіваним, навіть «феноменом», адже той же Євромайдан стояв під гаслами руху до Європи, європейських цінностей, які, особливо сьогодні, здавалося б, діаметрально протилежні будь-націоналістичної, праворадикальної ідеології?

Ще в 2011 році УНІАН під заголовком «Чому проросійська позиція в Україні сприймається як недемократична?» помістив репліку своєї журналістки Оксани Охрімчук.: «На жаль, проросійськість в наших умовах стала синонімом совковості, вчорашнього дня, антиєвропейськість», задається питанням: «Чому так сталося? Хтось з читачів мені це пояснить?» і констатує:

«Власне українськість в наших думках — це вже такий собі синонім до слів демократичність і „проєвропейськість“. Тому проукраїнська позиція в нашому 46-мільйонному мікросвіті, як її не назви (мазепинська, петлюрівська, бандерівська, хохляцьке чи буржуазно-націоналістична, або зовсім цинічно — „голодоморская“) — це позиція прогресивна, демократична…»

Іншими словами, «українство» і демократія — близнюки-брати, і на протязі всієї історії йшли «поруч»? Не будемо глибоко досліджувати прихильність демократичним принципам Івана Мазепи, зупинимося на «демократизм» Бандери та його соратників.

Наведемо цитату найближчого соратника Бандери Ярослава Стецька: «Стою на позиціях винищення жидів і доцільності перенести на Україну німецькі методи экстерминации жидівства, виключаючи їх асиміляцію».

Приклади і докази того, що якщо багатьох українських націонал-демократів легенько «пошкребти», то слово «демократ» відпаде, можна наводити й наводити.

Головне ж і незаперечне доказ — реальна політика у мовно-гуманітарній сфері, що проводиться ідейно окормляемой націоналістами владою протягом УСІХ РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (я спеціально роблю акцент на «домайданных» часи).

Наскільки витіснення рідної і звичного для більшості населення країни мови з усіх сфер життя, позбавлення права користуватися нею у спілкуванні з органами влади та отриманні освіти, дивитися на ньому фільми у кінотеатрі, читати анотації до ліків відповідає нинішнім європейським демократичним нормам і основоположному принципу демократії, згідно з яким держава для народу, а не навпаки.

Адже саме зворотний принцип лежить в основі тоталітарної і фашистської ідеології. А адже порушення основоположних прав людини наші правителі якраз і пояснюють інтересами «становлення держави».

І що характерно, жоден із українських «демократів» не заперечив проти насильницької українізації, не сказав: «Що ми творимо, адже навіть благої мети не можна домагатися ницими засобами».

І В’ячеслав Чорновіл, мабуть, самий світлий і «толерантний» діяч українського національного руху, ще в 80-ті, коли незалежна Україна здавалася фантастикою, висунув ідею її федерального устрою, забув про нього, коли незалежність стала реальністю.

Суть цього «феномену» проста і зрозуміла: хвилює націоналістів лише одне — «геть від Москви», а вже під яким ідеологічним соусом — питання тактики.

Петлюра з Грушевським позиціонували себе як прихильники популярних соціалістичних ідей, для Бандери, Шухевича і Стецько була «актуальна» набрала тоді чинності ідеологія фашизму і нацизму, ну а нинішні націонал-патріоти — поголовні демократи. Процитую Ярослава Стецька:

«…Перемога німецької зброї дозволить Вам (Адольфу Гітлеру. — Авт.) поширити будівництво нової Європи та на її східну частину. Тим самим Ви дали можливість українському народові взяти активну участь у здійсненні цієї великої ідеї як повноправного, вільному члену сім’ї європейських народів, у своїй суверенній Українській державі» (newzz. in. ua).

Якщо прибрати згадки про перемоги німецької зброї, цитата знову здається взятої з виступів сьогоднішніх українських політиків.

Головне — в «Європу», а вже якою буде ця «нова Європа» — нацистська чи демократична «загальнолюдська», — питання другорядне.

Якщо ідеологічна домінанта сучасної Європи зміниться на 180 градусів (а можливо все, що не суперечить законам фізики, та історія дає чимало прикладів), невже хтось із нинішніх українських записних демократів скаже: «Нам з такою Європою не по дорозі»? Навряд чи… Скоріше вони не без задоволення знімуть демократичну маску і повернуться в природну для себе ідеологію агресивного націоналізму.

Адже «по-хорошому» милу їхньому серцю «українську Україну» побудувати не виходить, занадто вже не пощастило їм з народом, який в більшості своїй до «української національної ідеї» був досить байдужий, щоб не сказати більше.

Рушійною силою українського проекту» були не стільки абстрактні інтелектуальні ідеї, скільки цілком земне бажання місцевої «еліти» позбутися конкурентів з метрополії — в інтелектуально-культурній сфері, в таких життєвих речах, як розподіл і розпил фінансових потоків.

Страх перед можливим «імперським» реваншем, усиливавшийся на тлі зростаючого розриву в соціально-економічному розвитку між Україною і колишнім центром, змушував всі українські влади за роки незалежності опікуватися і підтримувати в суспільстві націоналістичні ідеї і їх носіїв.

Власне, прагнення значної частини еліти прискорити і зробити незворотнім курс «геть від Москви» стало ключовою ідеологічною парадигмою Евромайдана (державний переворот, спрямований на повалення законного, демократично обраного президента, тобто насильницькі нав’язування меншістю своєї волі більшості). І тут радикальні угруповання виявилися вельми до речі.

Створювалися вони за підтримки з-за кордону з боку тих, для кого Україна — пішак у великій геополітичній грі, спрямованої проти Росії.

Загальновідомо, що кураторство над мало кому тоді відомими Дмитром Ярошем та активну підготовку бойовиків руху «Тризуб імені Степана Бандери»* (який став згодом «Правим сектором»*) здійснював відомий близькими зв’язками з заокеанської державою екс-глава СБУ Валентин Наливайченко.

Чому записні світові «борці за демократію» робили ставку на неонацистів, очевидно. Якщо в Москві поставлена задача обмежувалася тим, щоб підвести місцевий «креаклиат» під міліцейські кийки, «а потім про цей випадок рознесуть по Бі-бі-сі», як пророчо співав Володимир Висоцький, то в Києві мети були куди більш серйозні — не розбігатися від правоохоронців, а навпаки, успішно штурмувати міліцейські кордони, захоплювати будівлі, загалом — здійснювати силове захоплення влади, як мінімум, не допустити розгону антиурядової «заходу».

Для цього потрібні були міцні, підготовлені, пройшли «бойове злагодження» хлопці і відповідна ідеологічна база. Ідеї просування «європейських цінностей», таких, як права секс-меншин, явно не годилися.

А ось неонацизм як ідейна основа банд «вуличних бійців», в яких нікчемний недоросток (або, навпаки, переросток) може відчути себе надлюдиною, «білявої бестії», як мовиться, в самий раз.

Причому справа не тільки в певній романтичної аури нацизму, культ «сильної особистості», національного і расового панування і переваги, які приваблюють молодих людей в неонацистські угруповання.

В самих широких колах української «патріотичної» громадськості спочатку було досить м’яке ставлення до німецького нацизму і до особистості Адольфа Гітлера, глибинні причини якого в сакральному «якщо б ми програли війну (все-таки — ми!), то пили б баварське пиво»

Адже нацистська Німеччина вела боротьбу проти «головного ворога» українських націоналістів, що їх (націоналістів) всіляко підтримувала, проводила українізацію. Під егідою Рейху діяли Бандера і Шухевич, а байки про їх боротьбі проти гітлерівців, так це, як зрозуміло всім присвяченим, — не більш ніж політична фігура мови. Та й весь дискурс української національної ідеї спочатку зводилася не стільки до справжньої незалежності, скільки до пошуку господаря, під яким, як їм здавалося, їм буде краще, ніж під «Москвою». Гітлер з усіх історичних претендентів на цю роль найбільш підходить ідеально.

Головна відмінність українських націонал-радикалів від європейських однодумців у тому, що вони не є і ніколи не були «несистемними» маргіналами для чинної політичної, економічної та культурної еліти, тим паче — отаким дискредитує елементом.

Скоріше вони були і є авангардом, озвучивающим і проталкивающим ідеї, які спочатку здаються дикими і вже точно «не європейськими», але з часом стають повсякденною практикою, що особливо помітно в останній час.

Тому радикали, будучи чи не головними «творцями» перемоги Евромайдана (зовні, принаймні), відмінно вписалися в сформовану після нього політичну систему (правда, їх місце було їм відразу ж чітко зазначено показовою ліквідацією Сашка Білого).


Головна її особливість у тому, що між конкуруючими за владу і збіднілі ресурси угруповання немає навіть формальних ідеологічних відмінностей, як було в домайданные часи.

І ця особливість цілком екстраполюється і на вкрай правий фланг, де є кілька більш чи менш великих угруповань, розклад по яким дав Войцех Михальски. Тому вони легко підписали 16 березня «Національний маніфест» і задекларували об’єднання зусиль для побудови національної української держави.

Але, судячи з усього, за цим дійством варто не реальне об’єднання і навіть не погодження загальних цілей, а политход, адже сам факт об’єднання ідеологічно близьких сил завжди сприймається їх прихильниками досить позитивно, і є сподівання, що їх тепер сприймають не як якусь «угрупування», а частина грізною і набирає очки політичної сили, що створює ефект синергії, сприяє зростанню впливу, популярності, припливу нових активних прихильників і спонсорів.

Насправді вони продовжують конкурувати так само, як і їхні спонсори, від яких українські реалії просто вимагають мати своє бойове крило, функція якого — не тільки в активних діях, але й у стримуванні «потенційного противника», який може задіяти як своїх радикалів, так і, при наявності, державний силовий ресурс.

Інша справа, що, на відміну від офіційних силовиків, радикальним угрупованням не можна давати «закисати».

Тому і відбуваються їх постійні вилазки, вирішує державні завдання — створення фону, на якому ухилення від виконання Мінських угод можна пояснювати західним партнерам загрозою радикалів, а головне, дії радикалів служать цілям залякування супротивників режиму, обмеження будь-їх активності, адже радикали можуть собі дозволити те, що офіційним властям начебто не з руки.

Не секрет, що президент Порошенко дуже ніяковіє перед будь-якими витівками радикалів, але, думаю, справа все-таки не в тому, що він побоюється спровокувати їх на бунт, який змете нинішню владу.

Швидше він побоюється політичної катастрофи, що відкритий конфлікт з радикалами йому не пробачать широкі верстви патріотичної громадськості, адже для них ці хлопці — «свої», справжні і щирі патріоти.

Тим не менш рейтинги радикальних партій відносно невеликі.


Причина, думаю, в тому, що, по-перше, і чинна влада, по суті, виконує політичну програму радикалів, тільки більш помірними темпами (хоча останнім часом вона явно «додала обертів»), а головне, є розуміння, що Україну, керовану відвертими нацистами, на Заході можуть «не зрозуміти» і захищати її від «російської агресії» західним країнам буде куди складніше.

Тим більше це відноситься до гіпотетичної ситуації, в якій радикали прийдуть до влади в результаті чергового державного перевороту.

Адже «будь Майдан, не санкціонований посольством США, є нелегітимним». Та й шанси на успіх такого підприємства виглядають не настільки високими: офіційні силовики завжди і скрізь сильно недолюблюють «силовиків» неформальних і чекають команди «фас», щоб із задоволенням її виконати.

Інше питання — наскільки адекватно «фюрери» сприймають ситуацію і розуміють свої шанси, але, судячи з їхньої поведінки за останні три роки, «своє місце» вони знають цілком. Проте складно сказати, скільки може тривати ситуація нестійкої рівноваги, в якому держава «ділиться» монополією на насильство.

Не можна виключати можливість того, що під впливом катастрофічного погіршення економічної ситуації і людожерських реформ, розчарування в європейському виборі маятник різко хитнеться у бік радикалів, які за законами жанру обіцяють швидко і рішуче, не заморочуючись з формальностями, розібратися з внутрішніми ворогами.

І тих нинішніх вождів, які не ризикнуть скористатися шансом, щоб вийти зі статусу «підтанцьовки», можуть самих змести висунуті нізамі нові «сашка билые» або ж станеться об’єднання навколо того з нинішніх лідерів, який виявиться найбільш рішучим. І тоді дійсно буде «весело».


Дмитро Славський

* Заборонена на території РФ екстремістська організація.

Источник: rusvesna.su

Leave a Reply

Your email address will not be published.

РусскийУкраїнська